|
Федерація заочних шахів України щиро вітає міжнародного арбітра ICCF, багаторічного невтомного організатора сотень заочних змагань в Україні Рудольфа Миколайовича Колеснікова з 85-річним ювілеєм!
Ваш приклад служіння благородніій справі популяризації шахів в Україні захоплює і надихає! Бажаємо ювіляру здоров’я і натхнення на довгі роки!
На прохання ФЗШУ майстер спорту Роман Тютюнник записав інтерв’ю з Рудольфом Колесниковим.
- Рудольфе Миколайовичу! 2023 рік для Вас особливий – 13 лютого – 85! Як зустрічаєте ювілей? З яким настроєм?
- Дякую, що не забуваєте. Як то кажуть, «настрій бадьорий, йдемо на дно». Роки беруть своє, хвороба настає, та й слух і зір погіршилися. Але тримаюся, лежу, сиджу, пишу, читаю, намагаюся бути в курсі шахових та політичних подій. Допомагають рідні, основне навантаження несуть дружина Валентина Романівна та син Олег. Радують правнуки Сашко та Гоша. Від вилазок на вулицю та на львівські турніри вже відмовився, нічого завдавати зайвого клопоту та витрат. У відповідь на запрошення відповів: «Досить демонструвати стару хвору мавпу, нехай люди пам’ятають мене молодшим і здоровішим, красивішим».
З 2014 року, з початком хвороби та війни, «багато води витекло», був шок, були надії та розчарування. Можливо, що повне відновлення було нереальним, можливо були упущення з мого боку, але так чи інакше саме мої щирі друзі – незрячі масажисти реабілітологи Володимир Дурнєв та Петро Думич витягли мене з «безнадії».
- А як у Вас із шахами?
- Майже нормально за нинішніми мірками. Жаль, звичайно, що не виправдалися побажання шахової гвардії побачити мене знову за суддівським столиком. Радий, що плідно працює Назар Фірман, якому я дав «путівку» у складному 2003 році, добре, що не зменшують обертів Володимир Грабінський, що в Києві тримається Леонід Боданкін та інші колеги.
- Ваша думка як двічі міжнародного арбітра ФІДЕ та ІКЧФ щодо нинішнього суддівства?
- Минули часи, коли судді «орали» під час жеребкування, у цейтнотах, підбиття підсумків. Але треба все-таки щось «мати за душею», неприємно було почути у відповідь на пропозицію вивести списки з номінацій зверхнє«обійдуться учасники, у мене все відпрацьовано». А потім виявляються помилки.
- А як із заочними шахами, яким Ви присвятили все життя?
- Заочні шахами теж стали зовсім іншими. Тепер не обов’язково мати свої розробки, є комп’ютер, який замінює мозок. Раніше не лише грати, а й судити було складніше. Не можна було пускати турніри на самоплив, треба було випускати регулярні інформації, «тримати руку на пульсі», швидко вирішувати конфлікти з хитрунами. Нині оперативно допомагає інтернет, якщо не перетворюється на смітник,куди, за словами поета Євгена Євтушенка – всі, кому не ліньки зливають свою злість. Приклади були і у заочних шахах, що не треба забувати.
- Ви трудоголік, за всієї Вашої самовіддачі шахів у Вас була основна робота на залізниці?
- Так, після закінчення 1961 року Грузинського політехнічного інституту я 40 років пропрацював у мостобудівній станції Львівської залізниці. А це вся Західна Україна із Карпатами, понад 7 тисяч споруд. Робота була нелегка та відповідальна. Перерахунок металевих мостів давніх років, уточненнявантажопідйомності при зростаючих навантаженнях та швидкостях руху поїздів, виявлення дефектів та слабких місць, технічна допомога дистанціям колії з контролем при реконструкції, посиленні та ремонті мостів. Часті відрядження, через які я перейшов на гру в шахи з листування.«Прогулянки» на 20-30 метровій висоті красивими віадуками. Під час обстежень «проходили» понад 10-15 км на день. І не травою та асфальтом, а шпалами та щебенем, вгору-вниз по насипу (у Карпатах споруди через кожні 100 м). Нагадаю і про випробування терміново змонтованого військовими прикордонного мосту через р. Тису у 20-градусний мороз під час подій в Чехословаччині 1968 року. Наша мостостанція була однією з найкращих на мережі залізниць СРСР.
За часів керівництва Андрія Володимирцева у нас підібралася сильна команда ровесників, з яких, на жаль, залишився останній з могікан Колесніков. І взагалі, подібні «динозаври» (за 80 років) майже перевелися, навіть без пандемії та війни.
- А як із «Інваспортом»? Адже Ви отримали звання заслуженого тренера України за чемпіона світу Вадима Бондарця та першу чемпіону Європи Галину Лоїк.
- Так, формально так, за підтримки Любові Жильцової. Але фактично я пишаюся тим, що «прорубав вікно до Європи» для опорників (з порушеннями опорно-рухового апарату) після багатьох років самостійних поїздок домігся офіційного затвердження та фінансування у Києві. Окрім львів’ян чемпіонами та призерами ставали Ігор Ярмонов (Маріуполь), Віктор Малахов (Єнакієве), Галина Шляхтич (Калуш Івано-Франківська обл.), Віктор Вовк (Біла Церква Київської обл.). Все це описано у моїх книгах «Заочні шахи в Україні» (1996) та «Мої пам’ятні «очні та заочні» зустрічі» (2019).
Добре пам’ятаю першу поїздку 1994 року з нічною пересадкою в Кошице (Словаччина), коли бігли в інший кінець поїзда, зривали стоп-кран, оскільки коляска з Галею не влазила у двері вагона. Натомість реабілітаційний центр у Грабині (20 км від Острави, Чехія) справив дуже приємне сильне враження: всі зручності, обслуговування за вищим розрядом, зелена алея за 2 км із черешнею та суницею та… нічне небо (у горах, на 8 поверсі) з неймовірним по кількістю величезних яскравих зірок. Були й суддівства інватурнірів на Львівщині (Львів, Червоноград,Городок), поїздки з незрячими та глухими до Євпаторії, Івано-Франківська. І
скрізь працював без халтури, інтенсивно, з перевантаженнями, що й позначилося на здоров’ї. Такою є доля довгожителя.
- І, нарешті, не можна оминути питання про шаховий Львів.
– Так, Львів був і залишиться шаховим центром України (у столиці Києві інші пріоритети). Достатньо назвати знамениту четвірку Віктора Карта –Олександр Білявський, Олег Романишин, Адріан Міхальчишин, Марта
Літинська, за якою пішла десятка «пташенят» Володимира Грабінського на чолі з Андрієм Волокітіним, неодноразових чемпіонів та призерів першостей України у всіх вікових номінаціях, що виросли до міцних гросмейстерів.
Але не все так просто. Переломним став 2003 рік, коли Львівський шаховий клуб, який вистояв у найважчі часи, став відчувати все більше проблем і безперервно шукати вихід, джерела фінансування. Як член Правління клубу і член Президії обласної федерації я опинився в гущавині, в епіцентрі всіх подій та запеклих суперечок. Практичний Олександр Білявський запропонував віддати зали І поверху під казино з ремонтом ІІ та ІІІ поверху та подальшою підтримкою наших заходів. Однак консервативний Володимир Бутурін виступив категорично проти, відбулися 2 загальні збори з протилежними результатами, всі пересварилися (знайома картина політики), все розвалилося і, на жаль, збулися мої слова: «начебто врятували клуб, але прирекли на животіння».
Тепер же занедбана чудова будівля в центрі Львова рахується за Університетом ім. Івана Франка, на ІІІ поверсі збереглася ДЮСШ, а клуб та Федерація працюють у різних куточках міста, селяві, з неясними
перспективами. Можна привести ще безліч цікавих нюансів і подробиць, алекраще поки утриматися.
До речі, 2003 року маю 2 ювілеї – ще й 60 років від дня весілля 24 серпня – у майбутній День Незалежності. А дні народження дітей – доньки та сина, підгадали під дні народження чемпіонів світу анатолія карпова та Гарі Каспарова. І пішов я на пенсію на 64-му шаховому році життя. Магія цифр!
- А які у Вас були взаємини із учасниками змагань?
- Гарні спокійні взаємини. Я не «командував парадом», вирішував питання об’єктивно та доброзичливо. За всю історію нагадую два конфлікти. Перший – з невитриманим «фокусником», який тримав у напрузі всіх, хто
називає його «гаденям» та «мауглі». А другий – із зрілим занудою та хитруном, який підлаштовував партнерам штучні прострочення. Про нього навіть була у «Спортивній газеті» велика стаття Маєвського «Колода в оці».
- І насамкінець – Ваше ставлення до начальства?
- А я завжди був «котом, який гуляв сам по собі», робив свою роботу майже незалежно від начальства. Ставлення щодо нього було різне, від поважного до критичного.
За прикладом Анастаса Мікояна я пройшов «від Ілліча до Ілліча без паралічу», переживши безліч начальників, директорів і президентів. Конкретно вважаю найкращим начальником мостостанції Андрія Володимирцева, найкращим директором ЛШК Казимира Шварца та Олександра Боднара, на тлі яких інші виглядали блідими.
А у загальноукраїнському масштабі характерною була моя велика резонансна стаття «Біда в тому, що Київ не є шаховим центром України» у лютому 2001 року у київській «Спортивній газеті» напередодні з’їзду Шахової Федерації України. Багато чого можна згадати та нагадати, але це окрема розмова.
Все-таки історія має нас чому навчити.
|
